І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,
бо збило з престолу Бога російським калібром –
вслухайся у те, що у грудях тобі горить,
і назву для цього людською мовою вибери.

Де місто поранене корчиться і димить, 
де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,
таке безмежжя любові видихаємо ми,
що з неї одної утвориться післясмертя.

Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,
лишається тут, підпирає плечима стіни,
кривавими пальцями вперту нитку висотує,
щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. 

Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок,
замовлений на тривання і непідвладний варварам.
Носи у собі імення усіх замовклих, 
лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,

і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.
Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.
Давай домовимось: той з нас, хто піде першим,
завжди чекатиме іншого
за порогом.

Катерина Калитко