Кожного року саме у грудні Оля чекає дива.
Замовляє додому їжу, відкриває пиво,
фоном вмикає новини, здебільшого нецікаві,
сідає на підвіконня з ногами
і чекає. 

Коли пива меншає, віра потроху розвалюється,
бо жодного дива стабільно не відбувається.
Оля ображено засинає, їй сниться Бог
і Оля захмеліло-впевнено починає з ним діалог. 

«Привіт, — каже. — Що ти, Боже, оце от вічно?
Ще в дитинстві, я пам’ятаю, мама із вітчимом
дарували мені дива, що я встигала замовити —
виконували твої обов’язки, так би мовити.

А я все одно, Боже, досі думаю, що то був ти.
І тому завжди чекаю грудня, щоб сюди прийти,
сісти на підвіконня і попросити у тебе дива.
Ти, Боже, все-таки Бог, а я людина.

Ти, Боже, можеш усе, а я так втомилась.
Я ніби зламала ногу і йду без милиць.
Дні мої невеселі і якісь взагалі марудні.
Дай мені хоч щось дивовижне у цьому грудні».

Бог, зітхнувши, відповідає: «Послухай, Оль.
Я розумію, в тобі говорять образа і алкоголь.
Я розумію, що саме сьогодні тобі потрібні дива,
але ж я їх вже стільки для тебе навибивав. 

Коли тобі було важко, я спокоєм тебе огортав.
Я був із тобою завжди, а не лише на свята. 
Я ж відроджував твою віру з такого попелу —
і саме зараз ти все одно не даєш мені спокою.

Ведеш зі мною розмови оці опівнічні,
хоча диво тобі потрібне чисто технічне —
щоб твоя віра знову була міцна, ніби дитяча. 
А я, чесно кажучи, замахався уже добряче. 

Так, ви звикли жити на швидкості і надриві,
але, слухай, для див не потрібен окремий привід. 
І вони трапляються часто, ледь не щомиті —
напевне, тому вони просто не так помітні.

Я скажу тобі більше — ми разом їх натворили. 
Словом, Оль, я радий, що ми поговорили».

Оля спить, її сни спокійні, дитячі, свіжі. 
Ніч триває, сповнена щастя і дивовижі.

Тетяна Власова 

[#Таняпише](?q=%23%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D1%8F%D0%BF%D0%B8%D1%88%D0%B5)