Літала чужими сенсами і невивченими світами, 
**а тоді опинилась у нього в серці і виросла там.**
Роздмухала все, оздобила, збудувала, немов будинок.
Розквітала від кожного слова, як від краплі живої води.

Коли він боявся, вона шепотіла йому — не бійся.
А він хіба думав, що в цьому серці стільки вільного місця?
А він хіба знав, що може бути так тепло і так заквітчано?
**А вона проростала і світло йому засвідчувала.**

Іноді до щемкої цієї оселі пробиралися сум і печальність.
**Тоді вона в його великому серці просто не поміщалася.**
Тоді стукалася зсередини, на кожен поштов тихо здригаючись.
І він затуляв її долонею, від усього світу оберігаючи.

Проростати без обіцянь — як обертатись невидимим коліщатком.
І тому в цієї історії немає кінця, бо насправді немає початку.
Сонце нещадно гріє, і вони усміхаються йому одночасно.
І проміння схоже на мрію — таке ж розніжене і сітчасте.

_Тетяна Власова_