**луна**

Приходиш додому,
ключі — на краю столу.
Не впізнаєш себе в дзеркалі, з якого
дивився на себе вранці.
 
За день, за тривоги
нарощуєш навколо
кірку від стресу, її наморожуєш —
щоб не пробило осколком до серця,
тому що лиш так пекельний будень можна стерпіти.
І тільки твої долоні,
коли пальці торкаються,
мов піки для колки льоду,
розтріскують кірку на шкірі,
пускають тріщину холоду —
і стрес витікає назовні,
спаровується в теплих зімкнених долонях.
 
Мені це настільки знайомо.
Здається, що ти все ще вдома —
близько, але й невагомо,
і грієш до пізньої ночі.
Але це не твій сміх,
бо твій — утрачений,
це лід не дає мені спати:
 
ріжеться й коле на згинах,
луною у вусі
при кожному русі
дзенькоче, дзенькоче, дзенькоче.
 
А проте все ще твій,
той самий сміх.

06.09.2026


Copyright: Чурков Максим ([@cherry_poetry](https://t.me/cherry_poetry))

[#віршневий_сад](?q=%23%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%88%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B0%D0%B4)