на малому подвір'ї ростуть космомальви, 
вмивають барвами сіре щодення.
їхні стебла — сузірно-колючі — 
малюють сюжети на моєму тілі: 
ретроградний меркурій, 
чорні діри, 
як я стаю метеоритом, 
розбитим об власні очікування.
"ти хочеш взлетіти?
обпалить тебе зірка, 
а сяйво розріже очі," —
пророчать відлунням співи комет.
накриюся ковдрою — темною
туманністю, сховаюся 
в тенетах земних.  
хилячись вниз, 
по волі гравітації, 
космоквіти повинні зав'яти. 
і все ж, пелюстки мальви 
сягають увись, 
здіймаються крізь хмари, 
шари атмосфери, 
до свого ясного зеніту. 
"ти хочеш проясніти?" 
я вийду за межі, за горизонт подій, 
зорбітованих долею, 
заквітчаю інші молочні шляхи:
цей всесвіт доволі великий.

[@poemallyna](https://t.me/poemallyna)