На прóстих брудних манжетах
застояні плями. Тонко 
натягнута нитка дерми.
Удари стинають. Довго
хитається куля темна
у товщі води. Повторна
полуда наївних знаків
приходить у дім зі сходу,
стискає у кігтях серце,
вкриває усе-світ, сонце, 
моє мертвородно-тепле,
зрізає багрянородно.
Стеблом огортає руки –
і вʼяже так терпко й стигло
обличчя і очі – рухи
наївні й пусті. Незримі
відлуння торкають шкіру,
мережать її повздовжно

зсередини – точно й тихо
подроблений камінь. Ношу,
мов майстер, що точить твердість,
збиваючи пальці в мʼякоть,
і мітить собою скелі – 
на вістрях кутів. І тягне 
сліди тютюнових марень
в обличчя німого Бога,
що мусить зʼявитись з нього ж,
за образом майстра. Довга
ця сповнена втрат дорога –

у сірих прозорих спальнях
заховані чорні тіні 
між плямами вікон, темні,
із ранами крил на спинах.
Приходять у сни вітально,
нашіптують поле мріянь,
вливаються в очі краплі,
наповнюють аж по вінця –
і тонеш у морі ночі,
у світлі прийдешніх сходів
небесного тіла-сонця, 
що спалює простір, трощить
вугільні обвалля в ребрах 
і низки ниток у скронях.

Та гра ще триває. Терпнеш, 
чекаючи свого ходу.

**_22.03–07.04.24_**

[@reflexref](https://t.me/reflexref)

[#марина_горбатюк](?q=%23%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%82%D1%8E%D0%BA)