Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі
хтось повісив плакати з надписом про щось 
особливе, там написали, що всі ці будівлі,
всі ці заводи, вугільні вагони, 
відсутність пішохідних переходів 
у центрі, пародія гір, тобто терикони, 
один бар і то з поганим міцним
називається дім. 

Я задрав голову, але втім
нічого не зміг прочитати,
 бо ті плакати 
вже намагалися заклеїти чимось мерзенним 
чисто нікчеми створювали цей дизайн, 
підбирали кольори, слогани, крали з сайтів 
чужі фотографії дітей, щоб домалювати їм прапорець (наче з ідеєю) 
та написати "мы здесь навсегда". Звісно смішна хуйня, 
але після неї мені більше ніколи не хочеться посміхатись. 

В мене не було ручки, тому пальцями
я намагався дописати декілька слів і від себе
"Ви знаєте, мій дім насправді годує мене землею, 
вона сиплеться зверху траншеї, її готують замість вечері, 
вона страшенно засипає очі батькам
коли шахти з батьками завалюються, 
коли завод більше не гуде по п'ятницях, 
і понеділках, і взагалі. 
Коли у відділку в тебе із прав тільки право молитися на суді. 
Коли на площі ти дивишся в небо, а бачиш нерідний стяг. 
Я сам ложкою запихуюся землею, і ще трохи відсипаю її в миску дворняг". 

Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі
мене вже стягують з банера, прохожі тримаються осторонь
цього місця, роблять вигляд, що ненавмисно, 
але все ж читають мій запис. 
Комунальники, зверху звисаючи, 
клеять вже новий непотріб, я дивлюся, сміюся, бо знаю, 
що після роботи,  після заводів, вугільних вагонів, пародій, подій, териконів 
після вечірнього бару з поганим міцним, 
хтось замість мене завтра зірве плакати,
і хтось окрім мене дізнається, що таке слово Дім.

[@levizkins](https://t.me/levizkins)