натомлений спадень охоплює хвилі приборканий схлип  
сливовим обрамленням звивисто змійкою тягнеться вгору
що впасти йому до підніжжя прогірклому й не говіркому
і злившись у марева колесо — звільна котитися долу 
допоки далека зоря навмання маяком миготить 

допоки стихає засмагле відлуння чиєїсь ходи, 
розніжена вщент попелястою пінною
на переправі
рахманно гойдаючись жінка у сутінки тінню пірнає
збираючи бережно розсипи дорогоцінних коралів
й у човен рибальський ховає жадані скарби

я знав її голосу затінок, понад буденних доріг
розлогою мʼякістю сміху вальсуючи 
в моїх обіймах
впліталася нитка безсмертя просякнута снів мерехтінням
такою несхожістю збитих докупи тридольно нерівних
маленьких людей і незмірних подіями днів

і вʼязнула в патоці погляду сіро-зелених бажань 
впізнавана справжністю трепету доторків ніжності — мука
скучання за плетивом радости 
тієї, що я не дослухав
в засвідчених нами на згадку 
натільних малюнках
короткометражних сюжетів 
й ніким незагоєних ран

фатальних. 
закинутих неводом в море добірними перлами слів
красивою драматургією зібраних в стоси романів
прочитаних, вибраних, знятих шаблонно й доволі банально,
як безліч подібних історій —
і всі не про нас… наостанок, 
про нас я ніколи нікому повідати б все не зумів

[@nlitvinovapoetry](https://t.me/nlitvinovapoetry)

[#літвінова](?q=%23%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0)