_«нічого вже не буде як раніше» — промовляє моя ліннет. _
_прихиляюсь до її скронь. шкіра ліннет залишається на моїй мохом і мулом, і такі вони зіцвілі у сонці, що я мимохідь провалююсь у ті кутки своїх спогадів, де не було нічого крім обпечених носів і сухих кукурудзяних гривок._
_  безвічний пошук не раз повертав мене у ці місця, але запах перестав бути дзвінким і однозначним. _
_у тому дорослість. запах. _
_запах перестає бути однозначним. запах тепер про щось нагадує. _
_ліннет належить до людей, які не бояться потойбіччя памʼяті, тому вона струшує спідницю і повторює знову, трохи суворіше: «нічого вже не буде як раніше»._

_і я відповідаю їй, схлипуючи щослова: «ліннеті! ліннеті, це ж неможливо витримати», вона тричі каже «знаю» і кожним зі слів протискає мене у чорну ядючу пустку, де всі звуки долинають, ніби вглиб безкінечної верховодки. _
_і тут я розумію, що дійшла в глухий кут лабіринту памʼяті,_
_що за невелике своє життя зуміла зазнати стільки щастя і стільки краси в її найстрашніших обличчях, що лише сама думка відпустити одну з ниток, яка мене повертатиме, решетує мені груди тупим кінцем обламаного стовпня кукурудзи. _
_лінетті дістає мене з глибини за ліву ногу, трохи зачіпаючи нігтями литку, необережно садить в кущ малини і промовляє дивний вираз із кількох кострубатих незнайомих слів (я спробувала запам’ятати їх дозвучно): «не оплакуй дійсне, тільки це і важить». _
_і ми їмо пізню гарячу малину, заляпавши руки по лікоть соком і подряпинами._
_я знаю, що ліннет прийде ще, _
_бо повітря наступного року буде спекотніше._
_бо пориви мої міцнішають, а памʼять вже не здатна їх тлумачити,_
_бо лабіринти розгалужуються, створюючи нові і нові заглибини — субстрати для невпізнаваних вже спогадів. _
_ серпень двадцять шостого. _
_(моєму дому, _
_де ліннеті завжди буде місце)_

[@JPvTfFy7OMw4MDZi](https://t.me/JPvTfFy7OMw4MDZi)

[#Меланія_Нагорнюк](?q=%23%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F_%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%8E%D0%BA)