Осінь цьогоріч наступає рано.
Шрамами вкрився дитячий майданчик,
на якому повільно тонуло твоє дитинство.
Кислі вишні склювали ворони,
і протести за колишнього міністра оборони
не увінчалися успіхом.
Лінія втечі від власних зречень так
недоречно обірвалась на твоєму власному
кладовищі домашніх тварин.

Так боляче споглядати, як гасне
ясність у погляді пса, що прожив опріч тебе
половину твого ж життя.
І ти бачиш нові хутряні тіла, які рано чи пізно
будеш хоронити між суниці й малини,
між горіха й ожини.

І ти бачиш нові і нові тіла,
які безупинно приносить війна —
кожного вечора понеділка,
кожне четвергове пообіддя,
кожної недільної ночі.
Потяги зі сходу везуть чергові
історії спустошення
простих людських життів,
все нові і нові перебиті нерви,
химерні дефекти тканин,
які хєр зна як вдасться закрити.
Свист над головою в госпітальному коридорі
і чорний дим з вікна, що заливається містом.

Що ти за собою залишиш, хлопче?
Все що ти хочеш — таке брудне і мізерне.
Ти ж як себе запустив?
Як так можна себе не любити
між панічних атак і суцільних жахіть?
Чого ще боїшся?

Кожної тривоги шанс
перейти зі статусу невідомих
у список недописаних
все ще великий.
Може, тоді станеш потрібним?
Може, видадуть збірку,
і у фейсбуці інтелігентні пані плакатимуть
за ще одним непоміченим талантом
і щовесни зриватимуть фіалки.

ЗА Є БА ЛО.

Лінії втечі намальовані Арпадом і Маннергеймом,
я боюся спитати, де вже кінець — це вже овергеймінг?
Поезія — це вогнепис-гемблінг чи інста-Лісіч-генг-бенгінг?
Стільки простору для творчості — і ні крихти місця для себе.

А ти склади себе шматочками, як **мозаїку**.
Десь далеко за горизонтом майорить зарево —
завжди посміхайся, дивлячись на своє відображення,
за руку тримай до кінця тих, для кого гориш наживо

і палаєш у вічній любові
у тіні дерев
кладовища власних ілюзій.

[© Кудлатий](https://t.me/kudlatyy)