**|отруєні пейзажі|**

_ХХІ століття._

Дорожній ландшафт цієї країни 
складається із цвинтарів, 
розділених позолоченими банями церков. 
Між ними — 
шорстка поверхня поля, 
старі похилені хáти, 
   що тонуть
      у цвітові
         яблунь.

Дивишся крізь плацкартне вікно
на чорну голизну заслаблих гілок,
уявляєш, як їхніми жилами стікали соки 
у пошуках раннього плоду. 

Хочеться навчитися малювати 
настільки добре, 
щоб змогти передати момент відмирання 
кожного яблука, 
їх відпадання від тіла дерева.
І — наче в слоумоʼ — 
зобразити зародження перших шрамів
   на шкірці 
      незгрублій.

Хотіла би вміти малювати
зʼяву нудкого запаху, 
що вʼїдається метастазами 
аж до серцевини опалого плоду.
А також — чорні цятки личинок:
хочу малювати їх 
своїм рентгенівським пензлем — 

але око моє не здатне зануритись
настільки глибоко,

тож поки — 
пишу про силу вільного падіння 
про смерть, що супроводжує народження,
про цвинтарі, 
що поглинають життєвий простір цієї країни,
про церкви з мʼякими хрестами, 
що погойдуються від вітру
про чорні холодні поля — 
вони лякають найбільше, 
бо ж 
за сотні кілометрів звідси — 
на цих географічних широтах —
поля виблискують матовими вирвами.
Чиєсь око
так само намагається вхопити нічний ландшафт,
щоб запамʼятати його
   перед сном
       недовгим.

Але
завтра зранку 
я прокинуся вдома.

А де прокинеться
людина
з очима, повними пилу?

Де?

**11–13.12.24**

[@reflexref](https://t.me/reflexref)