| **першебуття** |

Обернися до мене, сонце,
променем білим небо надвоє розтни. 
Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур —
родиться брунька весни.

Світ достигає, бубнявіє, повниться соком,
тягнеться вгору, більшає вшир і углиб —
вже із його розпашілих кордонів 
стікаються в соти 
хмари кулясті, медово-солодкі, і ти
тягнеш долоні до квіту рожевого. Довго
очі примружуєш в тіні світанку життя.

Врóзтіч кидаються сплетені русла кроків,
містом скрадаються стишені дні. Імла.

Котиться долом шипóва твоя невагомість,
цвіте, що гостро встрягаєш у шкірі, — 
сочить
сік червонястий, 
крізь пальці скрапає на одяг, 
згіркло цілує коліна і стопи: 
мовчи!

Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур;
там, де із бруньок зʼявляється світ-немовля;
там, де урозтіч кидаються сплетені русла кроків —

роджуся я.

**2026**

[@reflexref](https://t.me/reflexref)

[#марина_горбатюк](?q=%23%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%82%D1%8E%D0%BA)