***

Рахувати жінок за мовами, якими ніколи не розмовлятиме, —
своєрідний адвент для найманця, що чекає наступного бою.

От і дотик чужинки, що хліба та молока йому подала,
наче трофейний ворожий зуб, він пронесе крізь добу з собою
й, засинаючи в домі чужому, ніби в сірій сорочці,
що недбало застебнута на бурштинові ґудзики,
буде думати, що десь, мов соковито-рожевий рододендрон,
перед вечірнім дзеркалом розпускаються її губи,
бо уявляти — це теж тонка еротична практика.
А наступного дня
скине з себе той дотик і далі вже понесе
усміх селянки, що вранці напоїть йому коня
у буквальному, найневульгарнішому із сенсів.

Та коли невимовна спека залишить цей білий від солі край,
спека, від якої небо, мов ртуть, і нафтові танкери займаються у порту,
він пригадає чужинку з хлібом і молоком.
Пригадає
її вигоріле волосся, кольорові її тату.
Коли військо вороже на обрії згусне, мовби гроза,
й полетять уперед найсміливіші вершники,
він тихцем пошкодує, що навіщось її не взяв
ні з собою, ні взагалі.
Пошкодує, можливо, вперше,
що ніхто не чекатиме з бою, крім гордовитої самоти.
І чужинка стоятиме перед очима вперто і невідступно.
Й ця любов, випадкова, мов позашлюбна дитина,
іще довго плакатиме йому у вухах після контузії.

А чужинка, що розмовляє мовою, якої він ніколи не опанує,
йтиме вулицею, всміхаючись замріяно й недоречно.
Зупинившись на розі, задивиться в далечінь курну,
та ще руку, якою торкнулась найманця, до губ притулить, наче опечену.
І уявить на мить, як його зустрічає знову:
підмальовує губи, щоб схожі були на квітку,
а тоді перед ним роздягається, розстібаючи ґудзики бурштинові, —
так, немов вимикає в спальні набридливе жовте світло.

Леля Покотиполе 

[#покотиполе](?q=%23%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B5)