Ранок знову пришив
мене до власного тіла
жорсткими нитками світла.

Доба — хижак, що повільно
перетравлює свою жертву.

мною смакували довго —

застрягла десь
між пащею та забуттям.

Сто вісімдесят чотири дні —
і я навчилася линяти, не змінюючи шкіри.

Щоранку зшиваю рот
білими нитками ввічливості.

Виходжу відпрацьовувати
ще одну версію себе.

Зміна носить моє обличчя
краще за мене.

До вечора
стираю себе
до заводського стану —

без права на похибку,

бо удача обирає мертвих.

Нічна лімфа мовчки 
підібрала мене з підлоги.

Розбираючи мене на частини,
серце повісила сушитись
на чорні цвяхи.

поруч сиділо 
ще одне моє тіло —

і тільки шви
знали,
де закінчуюсь я.

[@obiymimenee](https://t.me/obiymimenee)