шершень шерехтить шестернями.

мляве тіло смугастого велетня повільно піднімається з люків,
ніби спомини про людяні 
ночі без сну,
коли залізо було лише у пігулках.

тепер воно скрізь:
на пальцях, захоплених студеними перснями,
в крові, що схне під шкірою,
у фотоспалаху трамвайної колії, яка робить селфі,
у погляді клонованої дівчини,
у твоїх дивних рухах,
в нерухомості, 
у вухастих
сонячних зайцях –
навіть у них залізне життя.

дирижаблі з оголеними зябрами просочилися крізь натовп,
встигли втекти,
ще не вистигли,
мріють, міркують, вимірюють
відстані незробленими кроками – 
не змирилися.

ми не придбали машини часу,
не спіймали на живця електромобіль, 
не дістали пальне за знижками майбутнього –
сліпий кріт перерив наш тунель сподівань 
неспроможністю до псевдорішень.

занадто живі,
беззахисні.

одягни в пасманистий кожух моє НЕ залізне серце.

Оксана Мовчан ([@sarahwatsonrhymes](https://t.me/sarahwatsonrhymes))