старий сидить біля вікна,
як біля останнього екрана,
де лишилися канали,
які не вкрала смерть.

він пережив інфаркт —
що по факту і так приглушило
його тиху натуру
наче, безпафосне місто
вимкнули на мить,
а потім знов увімкнули,
тільки ясність ума
вже не така.

його руки —
двоє зморених птахів,
яким хтось замотав крила
старими бинтами.
контрактура Дюпюїтрена
стиснула пальці,
мовляв
досить хапатися за життя.

і він посміхається —
криво, рипляче
наче двері старого під’їзду,
плаче, бо
руки не слухаються,
але пам’ять у них все ще є.
про те,
як тримали дитину,
як гладили жінку,
як піднімали келих,
як били по керму,
коли дорога вела до біса не туди.

тепер він тільки дивиться:
на птахів на проводах,
на людей, які метушаться,
ніби в них є час,
і думає —
що найбільша зрада тіла
це не коли воно болить,
а коли воно мовчки відступає
на два кроки назад
і більше не питає дозволу.

старий кладе руки на коліна,
наче зламані інструменти,
які все одно важко викинути,
бо вони ж служили,
чесно, до останнього руху.

і в цю мить
йому ввижається:
якби хоч один палець
зміг поворухнутись —
він не став би писати заповіту,
він би просто
доторкнувся до світу:
Я ще тут.

але пальці застигли
як у статуї на центральній площі
містечка,
що лиш споглядає,
як голубиний послід
послідовно
пошарово
вкриває її долоні.

[© Кудлатий](https://t.me/kudlatyy)

[#кудлатий](?q=%23%D0%BA%D1%83%D0%B4%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B9)