Сутінки розривають надра моєї душі.
Афективний колапс мороку
розходиться по тілу, захлинаєшся ним.
Німий голос шепоче:
«Подайте руку, врятуйте мене».

Думки пульсують єдиним:
Навіщо я з тобою аж настільки відверта? 

І от знов
Тіло тремтить,
тиск відстукує барабанний ритм.

Ритм, що вбиває мої думки,

В і д л у н н я м 

Ти 
      впевнена  
                         в  цій 
                                     людині?

Біль прошиває тишу
сухими нитками, вишиває шрами
по загоєних нещодавно ранах.

Страх розриває зарубцьовані тавра,
по колу артеріям ходе і знов в думки:

Не 
      довіряй 
                      нікому!

Голос серця підказує:
Це не навмисно, але будь обережна.
Тож знову слухаю тебе.
Заспокоююся.
Твій голос повертає мене з цієї безодні, в котру ти сам мене відправив…

[@poetry_penguin_manuscript](https://t.me/poetry_penguin_manuscript)