такоцубо*

у цієї смерті, надиво, тепла рука. 

третю добу температура тіла
40 за Цельсієм. 
мені по-людськи страшно
торкатися чола. 
не треба, каже смерть, 
не допоможе. 
як і швидка. 

надто пізно виловлювати 
восьминогів, 
виманювати з теплих 
теперішніх домівок. 
печінка, нирки, легені... 
всі комірки зайняті. 
відлік пішов на четверту. 
стадія ненадії. 

а мені все кортить
шукати ознаки білого
у чорному кольорі 
жалобного вбрання.

"не мучилася" белькоче 
панотець. 
"смерть – то благословення
і двері до вічності". 
ненавиджу ці його слова. 
досі нічого не знає про смерть, 
хоч сотні разів стояв поруч з нею.

вона завжди несподівана, 
навіть якщо очікуєш 
її прихід з дня у день, 
з години в годину. 
смерть завжди добра до того, 
хто вмирає, 
й нещадно жахлива до тих, 
хто залишаються. 

серця тріскаються мокрими
глиняними горщиками, 
не витримуючи жару
жалю до себе. 

колупаюся у дитячих спогадах, 
ніби вони можуть ще склеїти
незворотне. 
ліпиться спогад до спогада, 
здається, ось воно, 
виходить щось міцне, 
здатне триматися купи. 
та якась мала сльоза 
збиває з ніг голема. 
і той тяжко завалюється
у глевке дно скорботи. 


* горщик, щоб ловити восьминогів,
в кардіології - синдром розбитого серця

[@snih_n_g](https://t.me/snih_n_g)

[#тата_пі](?q=%23%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B0_%D0%BF%D1%96)
[#сніг_на_голову](?q=%23%D1%81%D0%BD%D1%96%D0%B3_%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%83)