Ти не впізна‌єш мене,
моє біле пір'я спадає
стерильними бинтами
у водойму твоїх очікувань,
із ребер повільно сочаться чорнила
порочності,
та я обираю більше себе
не відбілювати.

Вода не боїться кольору —
вона огортає моє тіло так чесно,
як не може жоден з твоїх доторків.
Відображення тремтить на поверхні
бездоганно кривими лініями.
Я не вирівнююсь.
Ударами крил розбризкую
залишки страху
і вперше танцюю без тебе,
ти ж бо приймаєш лише один відтінок —
той, що не знає тріщин.

Люди кажуть, що наша вірність слугує
взірцем для закоханих.
Однак, ти назавжди лишаєшся вірним
лише власній прозорості,
яка давно перетворилась на кригу,
а я — відданою танцю, що дихає
чорнотою під моїми ребрами.
Можливо, вірність ніколи не була про двох.

[@sadlovawrites](https://t.me/sadlovawrites)

[#марта_садлова](?q=%23%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0)