Ткатиму до світанку, а тоді розпущу.
Зробиться трохи легше після дощу.

Сонце повільно сходить, мов жінка воду несе.
Світ, у якому ти не смієшся, не має сенсу.

Світ, у якому хтось інший, але не ми,
має життя, але не має миру,

має три пари стертих залізних чобіт
і нескінченну дорогу – без нас не схожий 
на світ.

Що нам дісталося – те і буде нехай,
тільки рухайся поруч і в темряві не зникай. 

Я не ткатиму жодних чорних вітрил, 
тільки лишайся близько, смійся і говори. 

Дихання – як початок усіх небесних вітрів.
Боже блакитне око мружиться угорі.

Катерина Калитко