Цю траву вже ніхто не косить,
нюд
праліта залився просинню
преогидного та прекрасного
калабанного бруду з рястом,
о,
пурпурове моє дитинство,
що збігає згори зі свистом,
вже немає у тебе дому.
Я за руку тебе і… «Хто ми?»
Візерунок на плахті вицвілій?
Сплав із друзів, що стали крицею?
Лежимо, ніби бруд — це зелень, 
мов облиті картини в музеї.

Небо в барвах глінтвейнових вариться.
Сонце — цедра із цукром, так гарно це!
Чи спроможні красою напитися
і в тугому оточенні гидкості?

Ти і я, я і ти з вітроніжністю
обіймаємось, ніби біженці
від дорослого світу. Зустрілися
на кожусі, на пічці степлілому.
Ти — дитинство. Люблю тебе дуже,
мій магічний уявний друже.

 Олена Галунець

Декламує [Андрій Мальва](https://t.me/maLvaaaaaaaaa)

[@virshoplitkarka](https://t.me/virshoplitkarka) [#олена_галунець](?q=%23%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C)