***
Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, 
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,  
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. 
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.  

І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. 
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. 
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? 
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? 

Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. 
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. 
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.  
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. 

Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. 
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, 
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. 
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. 

Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця 
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.  
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти.   
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. 

Ірина Цілик