Все як завжди.
Вибрикує кавомолка.
Двір гуркоче «Ляпісом».
Пахнуть груші.
Дзумчать оси.
На шнурку поважно 
сушиться футболка з написом
«We support Ukrainian army forces».
І пістрявою стрічкою слизько
повзуть новини — 
десь далеко
надцять поранено, надцять вбито...
стріляють «Градами»...
в Донецьку бій...
Серпень плавить мізки
спекою
і почуттям провини.
Українська правда
несамовито
експортує біль.
Все як вчора.
Натирають в’єтнамки, 
і роботи, роботи завал.
Тече піт.
Де подівся skype в моїм макінтоші, 
щось не збагну...
Духота чорна
нами плямкає,
а приватівський термінал 
тупить,
не хоче
перераховувати гроші на війну.
Все як завтра.
У звичнім замкненім колі.
Дитьо в селі прилаштоване.
Я втомилася.
Нова цяцька глючить.
Треба поставити бойлер,
полити квіти вже!
Вони живі...
Але раптом
зустрінеш десь на Подолі 
гарного хлопця з ногою ампутованою,
на милицях,
і зненацька скрючить
від безтямного болю,
й мовчки витимеш
собі в живіт.

Ірина Цілик