**Чув, що від «Куба» очікують якоїсь фізіологічної жесті, кровища, розчленування і всього такого — вибачте, цього тут нема. ** _Це роман з безперервною інтригою, читаючи який постійно хочеться дізнатися більше про те, що відбувається. Є парочка жорстких і брудних побутових сцен, але нічого такого, щоб я подумав «фе». Ну, заблювали всю квартиру, буває (у мене було). А, ну і тут говорять живим білоцерківським суржем і зграбно матюкаються. _ Сетинг — Біла Церква, вулиця Гайова, загадкові події пруть з першого ж речення. Взагалі, як би не заспойлерити, **я навіть любителям фентезі це раджу** (не буду уточнювати якого саме фентезі ггг). Всю дорогу це був цікавезний соціальний трилер про підлітків та загадку помилок минулого їхніх батьків, а потім автор дуже елеґансько завернув у бік горору. Не хочу руйнувати нікому інтригу, але від кінцівки я у максимальному захваті. Розділ 32 «Маячня» — це катарсис! Десь в районі 250-300 сторінки мені здавалося, що Євгену варто було б бути лаконічнішим і не розписувати аж так розлого психологію, роздуми й мотивацію деяких героїв (особливо Льоньки), але під кінець так понеслося, що я все пробачив. Можу здивувати вас тим, що** це для мене світла книга.** Вона говорить про те, що все ще можливо у найприкріших обставинах, за умови: > …коли твоє обурення несправедливістю, жага помсти та мрія про щасливе майбутнє набубнявіють достатньо… ** Хіба це не діагноз нам самим? Хіба не так має працювати соціальний горор? Думаю, що саме так, і [#раджу_почитати](?q=%23%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D1%83_%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B8)**, якщо ви не з бридливих. Життя страшніше і потворніше (особливо в інтернеті), а «Куб» — світла книга і шикарний дебют Євгена Товстонога у великій формі. ** _P.S. Для тих, хто читав. А правда ж, якби це було кіно, воно могло б закінчитися піснею_[«Понад хмарами»](https://www.youtube.com/watch?v=pgKL2sYWYJg)_ і словами: _ А незабаром вийде сонце — я йому зрадію! Тому що кожний новий день дає мені нову надію На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш... Та поки що не можу зрозуміти я — куди ж?... Куди мені себе подіти доти, Коли відчую на устах своїх солодкий дотик? Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні? Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні? Коли мене в свої обійми забереш ти – Мене всього, без залишку, без решти? Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі, Своє тепло розлити у твоєму тілі?... А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба, Щоб ніч минула, зникла самота І я таки дійшов до тебе? Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще! Можливо, трошки легше... Можливо, значно важче... Ти потерпи... Я потерплю – Недовго вже чекати! Але я знову замовкаю... Тепер ти, Катя, маєш щось казати! **Катя! **