І знов зачинають тихо дрімати. Мовчазна ніч загортає їх чорното шатою: до знемоги стомлює. Кріпляться нічліжани, а очі самі злипаються. Повна байдужість забирає їх у свою владу. Одна тільки твереза думка: «Аби як зберегти своє останнє добро!» — міцно гострим цвяхом сидить у їх голові і не дає спокою, проганяє сон.

І вухо ловить найменший шелест.

— Степане, чуєш?—питає враз Максим.

— Га?.. А хіба що?..

І знов тиша. Мовчить ніч. Але не віриться в її мовчанку...

 [Клим Поліщук](https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/25/1891-narodyvsya-klym-polishchuk-pysmennyk) «Жертва», 1922

_Уривочок з жорстокого оповідання Поліщука про випадкову жертву у нічному степу. Але мені дуже подобається, як автор показав недовіру до ночі — знайоме нам всім відчуття. _

 [Микола Сергеєв](https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D1%94%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87) «Ніч у степу», 1889
_
Одна з моїх улюблених робіт харківського академіка живопису. Можна було б подумати, що подорожні спокійно відпочивають, але яке небо! Воно не дає у це повірити._