**Прослухав «Сузір’я Пса» Пітера Геллера. **

_Світ спорожнів після пандемії, двійко героїв і ще деякі племена живуть окремо, і виникає питання чи варто чогось прагнути, виходити назовні, чи потрібна людині людина? _

 З наратором у нас не склалися стосунки. Я просто знуджуюся від таких чуваків — ну знаєте, такі супермеханіки, яким аби ото потриндіти, але вислухати то все неможливо. Таким мені здався Гіґ, я просто втомився від його уривчастої та якоїсь занадто докладної оповіді. Ймовірно, на папері цей стиль сприймається краще. 

 Не те, щоб нічого не відбувалося — сюжет тут є, хоч і не карколомний, є ідея, рух і навіть секс. Тут є глибокі роздуми про втрату близьких (і не тільки людей), і це основне, що мене тримало — саме ця рана героя, яка болить і змушує його рухатись попри небезпеку. Оця гарно описана внутрішня порожнеча, яка відправляє пілота за горизонт без пального на зворотній шлях. 

 **Все це так, але мені було нудно. Це добротний неспішний текст про те, як люди роблять неочевидний вибір на користь життя, і якщо вам хотілося б такого, то **[#раджу_почитати](?q=%23%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D1%83_%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B8).