Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й виросло,
з’явились нові бульвари, готелі, вулиці,
пам’ятники, стадіони, дерева,
тільки жодного знайомого обличчя в натовпі,
жодного обличчя,
котре б нагадало тобі
згублену молодість.
Сподівався зустріти бодай себе
отут, де струменіє фонтан,
лямований штучним мармуром.
Марно.
Нема.
Пропалий безвісті.

 [Василь Стус](https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/6/1938-narodyvsya-poet-i-dysydent-vasyl-stus), 1960-ті

_Це лише половина вірша, але я взяв цей уривок, щоб акцентувати на останньому канцелярському, майже військово-бюрократичному рядку. Дуже мені відлунює в сучасність, метафора стає ширшою. 

Місто за віршем не ідентифікується. З великою ймовірністю, особисто Стусові йшлося б про Донецьк, але не думаю, що це тут так вже важливо. Я дуже добре розумію, про що він пише — місто залишилося, але людини, яка йому пасувала, вже немає. Повністю — у коментарі. _

 [Петро Левченко](https://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/levchenko-petro/) «Фонтан біля Золотих воріт. Київ», 1880-1890-ті 

_До картин Левченка я звертаюся доволі часто, і вони мені не так про місце, як про настрій. Ось тут бачу саме те, що й у вірші Стуса — життя триває, але погляд митця на нього доволі похмурий._