**ОДНОГО РАЗУ НА ПОДОЛІ**

_Кухні немає. На підлозі мокрий прямокутник. Над ним висить вікно._

_На екрані: «ЦЮ РОЗМОВУ ВЖЕ ОПЛАЧЕНО»._

СИН. Мам, я з Театру драматургів чоловіка привів, він побуде мною, поки я вийду.

_Мати пришиває ґудзик акторові до долоні. Син старшає на десять років. Вона перекушує нитку — біль залишається._

АКТОР. Про дитинство ми не договарювались. У мене всередині хтось малий вимагає, шоб ви за ним прийшли.

_У вікно заглядає батько. Протирає скло рукавом. На сцені починається сніг._

МАТИ. Не показуй йому малого, він думає, шо ми ще не познакомились. Я маю до нього вийти, а ти опять у моєму пальті старієш.

СИН. Мам, я вже його пережив, а він усе молодий у вікні стоїть. Можна я скажу йому, шоб домой ішов?

_На екрані — долоня актора. Під шкірою гаснуть вікна. Батько стукає у скло; актор здригається._

БАТЬКО. Ви малого заберіть, він мене таким ще не бачив.

_Син підходить. Тепер він старший за батька. Крізь скло поправляє йому комір._

СИН. Пап, я там буду кричать, шо не хочу тебе бачить. Ти все равно зайди

_Світло в залі. Мати сидить серед глядачів, у пальті. Син тримає актора за руку й молодшає; їхні з’єднані руки підіймаються над його головою._

СИН. Мам, а ти скоро?

_Вона відкриває рот. Чути Дніпро._

_Батько дихає на скло. З’являється прозоре коло. Син стає навшпиньки, щоб його лице ще трохи в ньому помістилося.

ХЕМІНГУЄЙЙ_