А що, якщо запитати дитину: «Що тебе радує?» — і вона довго не знає, що відповісти? У когось одразу загорялися очі: море, друзі, моменти з рідними. Одна дівчинка взагалі зізналася, що любить ходити до школи — погодьтеся, майже рідкісний талант  А хтось просто мовчав. Навіть літо не стало тим спогадом, за який хотілося зачепитися. І от тоді особливо боляче розумієш, як сильно хочеться, щоб у кожної дитини було своє просте й упевнене: «О, а я знаю, що мене радує».

Наталя це відчула особливо гостро. Вона ніби ловила кожне дитяче слово — і ті паузи, в яких слів якраз не знаходилося. Бо іноді дитині найбільше потрібно не ще одне заняття, а дорослий, поруч із яким можна відчути: мене слухають. Мною цікавляться. Я важливий 

І тут дуже хочеться обійняти словами батьків, бабусь і дідусів. Бо створювати дітям нормальне дитинство під час війни — це величезна праця, яку майже ніхто не бачить. Коли й самим важко, а все одно треба знайти сили вислухати, підтримати, розсмішити, придумати маленьку радість. Ви правда чудові. І ваші діти — теж