На початку літа, ще на посаді міністра оборони, я поїхав до Сум. Хотів особисто розібратися в проблемах ППО та знайти рішення для захисту людей.

За кілька днів до цього ворог вдарив КАБами по житлових будинках. Загинули люди. Ми з командою поїхали на місце трагедії покласти квіти.

Там, біля зруйнованого будинку, я зустрів Євгена. Досі памʼятаю біль у його очах.

Євген — поліцейський, який брав участь у Курській операції. У день трагедії він заходив на позиції біля Покровська. Коли побачив на «Віражі» КАБ у напрямку Сум, одразу зателефонував дружині. 

Вони ще розмовляли, коли російська бомба влучила в будинок. Його дружина та пʼятирічна донька загинули. Старша донька Вероніка та її подруга дивом залишилися живими.

Після цієї зустрічі я довго думав, що можна сказати людині після такої втрати. Тоді зміг вимовити лише одне: «Пробачте».

У Києві ми зустрілися в Охматдиті, де лікувалася Вероніка. 

Згодом я написав міністру оборони Швеції Полу Йонсону й попросив зустрітися з Євгеном і Веронікою. Хотів, щоб він особисто почув їхню історію та побачив, наскільки важливі винищувачі для захисту українців. Цьогоріч ми підписали історичну угоду про Gripen, які вже наступного року допоможуть Україні боротися з російськими КАБами.

Поки увага світу зосереджується на інших подіях, росія продовжує щодня атакувати наші міста. Євген знайшов у собі сили розповідати про трагедію власної родини. Він не дає забути про наслідки російського терору.

Нещодавно його історію опублікувала [The New York Times](https://www.nytimes.com/2026/10/13/world/europe/ukraine-war-soldier-sumy-family.html). Важливо, щоб її почуло якомога більше людей. За кожною новиною про війну — реальні люди, чиї життя руйнує росія.