Вітер приносив запах сигарет із російських позицій.

Вітер приносив запах сигарет із російських позицій. Іноді окупанти проходили за 5–10 метрів від схованки. Українські бійці тримали їх під прицілом і не видавали себе. Мали спостерігати й передавати інформацію командуванню.

Серед них був Владислав Білоусов — «Промінь». На бойових позиціях він провів 255 днів — понад 8 місяців без ротації.

Удома на нього чекали 5 дітей: двоє рідних, двоє усиновлених і дівчинка під опікою.

Раніше Владислав жив із родиною в Нікополі. Через російські обстріли довелося переїхати. Восени 2024 року його мобілізували, він потрапив до 155-ї окремої механізованої бригади. А наприкінці березня 2025-го разом із двома побратимами зайшов на спостережний пункт на Покровському напрямку.

Облаштувалися в підвалі. Невдовзі росіяни виявили, де ховаються українські бійці. Намагалися підійти, закидали вхід гранатами. Захисники відстрілювалися. Лише за місяць Владислав нарахував близько 28 гранат, кинутих у їхнє укриття.

Щоб уберегтися, біля входу прилаштували дошку: нею гранати скочувалися в яму, подалі від бійців. Та вибуховою хвилею її зірвало. Коли двоє побратимів пішли повернути дошку на місце, між ними впала ще одна граната. Обоє зазнали поранень.

Владислав теж був поранений — уламок влучив йому в руку.

Їжу та воду скидали з дронів. Лінія фронту віддалялася, доставляти вантажі ставало дедалі важче. Частина безпілотників до бійців не долітала.

«Не всім навіть вірилось, що там хтось ще тримає позицію», — згадував Владислав.

Восени він перейшов на сусідню позицію, де приєднався до двох інших військових. Саме там окупанти проходили за кілька метрів, не помічаючи українців.

Одного туманного дня російський військовий підійшов просто до схованки й попросив води. Поруч уже були російські позиції, тож він навіть не запідозрив, що перед ним українські бійці.

Невдовзі почався бій. Боєприпаси закінчувалися, захисники по черзі стріляли й споряджали магазини. Зрештою противник відійшов. Усі троє залишилися живими.

Довелося залишити викриту схованку й рушити до іншої позиції побратимів. Дорогою потрапили під мінометний обстріл. За словами Владислава, 3 боєприпаси впали неподалік — і жоден не розірвався.

«Може за мене молилися так багато. Просто пощастило», — згадував він.

Бійці дісталися українських окопів. Попереду залишалися ще тижні на передовій.

Лише в грудні розпочався вихід із позицій. За день подолали понад 10 кілометрів: шукали проходи в загородженнях, ховалися від ворожих дронів. Владислав їв сніг, бо не було води. Їли батончики, які завчасно відкладали з пайків на дорогу.

Переночували на позиції побратимів і рушили далі. Наступного дня їх атакував FPV-дрон. Один із бійців дістав поранення. Група сховалася в будинку, вийшла на зв’язок і зрештою дісталася командно-спостережного пункту.

Там їм дали сухий одяг і наполягли: зателефонуйте рідним.

Після місяців у підвалах та окопах, поранень і виходу з оточення Владислав нарешті міг подзвонити додому.

Його дружина за цей час теж пішла служити. За словами Владислава, підписала контракт, бо хотіла більше знати про чоловіка. До того отримувала лише короткі повідомлення, що він виходить на зв’язок.

Одного разу їй дозволили записати голосове повідомлення. Його передали Владиславу по рації. Тепер вони могли поговорити телефоном.

Про ще одне уламкове поранення Владислав розповідав майже побіжно: «Але то дрібниці вже».

Після виходу з оточення були лікування й реабілітація. Як батько 5 дітей, він мав можливість звільнитися зі служби. Після всього пережитого міг повернутися додому й залишитися з родиною.

Владислав повернувся до війська.

У лютому 2026 року йому присвоїли звання Героя України.