Мене дуже дратує одна тенденція.

Мене дуже дратує одна тенденція.

Коли люди, які мають відстрочку, можуть дозволити собі концерти, фестивалі, тусовки, публічні заходи, а потім виправдовують це словами: «Та там було багато військових», «Там збирали донати», «Там були хлопці з фронту».

І що?

Для дуже багатьох українців війна давно не є фоном для красивих фотографій і вечірніх заходів.

Хтось зараз на фронті. Хтось чекає на чоловіка, сина, батька. Хтось повернувся з війни і не може нормально спати. У когось ПТСР, у когось депресія, у когось життя назавжди розділилося на «до» і «після».

І так, я завжди кажу: війну треба закінчувати. Я хочу, щоб люди жили, працювали, зустрічалися, ходили на концерти й будували плани.

Військові теж люди. Вони можуть сміятися, відпочивати, слухати музику, закохуватися і просто хотіти хоча б на кілька годин відчути себе звичайною людиною. Але це не означає, що цивільне суспільство може використовувати їхню присутність як індульгенцію для власного комфорту.

Особливо дивно це виглядає тоді, коли люди, які мають можливість жити відносно безпечно, демонструють у соцмережах своє безтурботне життя, а паралельно говорять про війну лише тоді, коли це допомагає їм виправдати чергову розвагу.

Іноді складається враження, що ми живемо в різних Українах.

В одній - чоловіки бояться вийти на вулицю, сімʼї ночами сидять в укриттях, чекають звісток із фронту, проходять через втрати й травми.

В іншій - вечірки, концерти, красиві фото, відео, келихи, усмішки, а потім: «Не засуджуйте, там були військові».

Я не закликаю всіх перестати жити.

Я закликаю не втрачати відчуття реальності.

І коли ти маєш можливість просто залишатися вдома, у безпеці, поки інші ризикують життям, - можливо, варто хоча б іноді подумати не про те, як виправдати своє життя, а про те, чому ти досі маєш можливість жити саме так.