У другій половині ХХ століття художники дедалі частіше зверталися до власного тіла як до інструмента для мистецтва. Однією з найважливіших постатей цього часу стала кубинсько-американська мисткиня Ана Мендьєта (1948–1985), яка через перформанс, фотографію та природу досліджувала теми ідентичності, пам’яті, вигнання та зв’язку людини із землею.
Однією з її перших знакових робіт стала серія Відбитки скла на тілі, 1972. У ній Мендьєта притискає обличчя й тіло до скла, деформуючи власні риси. Скло стає межею між внутрішнім і зовнішнім світом, а спотворене обличчя образом мінливої ідентичності. Художниця ставить питання: наскільки наше «я» формується під впливом середовища, чужого погляду та суспільних очікувань?
Для Мендьєти тіло було не лише матеріалом, а й мовою, через яку вона говорила про втрату, пам’ять, жіночність і пошук свого місця у світі. Її мистецтво залишається одним із найсильніших висловлювань про крихкість людської ідентичності.
«Моє мистецтво — це спосіб відновити зв’язок, що єднає мене з Всесвітом. Це повернення до материнського лона». — Ана Мендьєта.