📖 Л.

📖 Л. Дж. Шен «І де був той розум?..»
⭐️ Оцінка: 2/5
🏷️ Видавництво: РМ

Це, мабуть, одна з найбільших дурниць, які я читала. Паперові персонажі, конфлікти, висмоктані з пальця, дешеві сюжетні ходи, відсутність художньої виразності, упороті метафори й пацанські цитати, які мали б звучати зухвало та сексуально, але викликають хіба що бажання закотити очі.

Ну і, звісно, ці дурнуваті евфемізми, які вже, здається, стали невіддільною частиною жанру. Іноді складається враження, що персонажі не здатні висловити жодної думки без претензійної фразочки, яку авторка явно уявляла майбутньою цитатою для Pinterest.

Першою реакцією було: «Господи, що я взагалі читаю?»

Я була майже впевнена, що не дочитаю цю книгу. Але сталося несподіване: якесь незрозуміле guilty pleasure змушувало мене перегортати сторінку за сторінкою, щоб дізнатися: «Так, а шо далі?»

І знаєте що? Я дочитала. Але думку так і не змінила. 😁

Водночас не хочеться зовсім розносити цю історію. Бо якщо я таки дійшла до фіналу, значить, щось у ній мене зачепило. Можливо, це ностальгія за дешевими підлітковими мелодрамами 2000-х, у яких усі поводяться максимально нелогічно, конфлікти виникають на рівному місці, а кохання обов'язково має бути гучним, драматичним і з вогником.

Іноді хочеться саме такого абсурду. Але одна справа насолоджуватися ним, а інша вдавати, що перед тобою добре написаний роман.

Окремої уваги заслуговують стосунки матері й доньки. І ось тут мені справді прикро, бо сама ідея конфлікту цікава й могла б стати однією з найсильніших сюжетних ліній. Тут був потенціал для психологічної глибини, складних емоцій і переосмислення родинних травм.

Але реалізація максимально сира й поверхнева.

Авторка ніби створює конфлікт, поступово його нагнітає, а потім просто вирішує: «Ну все, досить, тепер у нас хепі енд». Без переконливого розвитку стосунків, без належного емоційного підґрунтя, без відчуття, що персонажі справді пройшли шлях до примирення. Наче цю сюжетну лінію закрили просто тому, що пора завершувати книжку.

І це стосується не лише родини. Романтичні стосунки, взаємодія з іншими персонажами, мотиви вчинків і ця незрозуміла ідея жертовності — усе виглядає штучним. Герої постійно щось драматично переживають, але мені як читачці складно повірити бодай у половину їхніх емоцій.

Найцікавішою частиною для мене став своєрідний сніжний ком подій і наслідків ближче до фіналу. Нарешті з'явилася динаміка, відчуття напруги й хоч якась інтрига. Я навіть подумала: «О, невже зараз буде щось справді цікаве?»

Але ні.

Усе це благополучно злили у фіналі, який за своєю неправдоподібністю нагадує дешевий підлітковий мюзикл, де достатньо однієї емоційної сцени, щоб усі образи зникли, конфлікти вирішилися, а персонажі раптом стали щасливими.

І ось що мене найбільше дратує: не сама передбачуваність хепіенду, а те, наскільки мало авторка зробила, щоб я в нього повірила.

Бо навіть найбільш банальна романтична історія може працювати, якщо в ній є переконливі персонажі, логіка їхніх вчинків та емоційний розвиток. Тут же все тримається переважно на драмі заради драми.

А остаточно мене добила примітка авторки:
«Я завжди переписую свої книжки, але цю переписувала тричі, щоб вона вийшла такою, як я хотіла. Ні, чекайте... Чотири рази».

ЧОТИРИ. РАЗИ. 😭

Навіть не знаю, що мене більше вразило: сама книжка чи усвідомлення того, що це її четверта редакція.

І все-таки я не можу сказати, що зовсім шкодую про витрачений час. Бо розважилася я, хоч і зовсім не так, як, мабуть, задумувала авторка.

Це той рідкісний випадок, коли книга не сподобалася мені майже в усьому, але чомусь я все одно хотіла знати, чим закінчиться ця нісенітниця.

Тож якщо вам не шкода кількох годин життя і ви готові до максимальної концентрації романтичного абсурду — можете спробувати. Принаймні посміятися точно буде з чого.

Але якщо шукаєте психологічно переконливих персонажів, якісно прописані конфлікти й романтичну історію, у яку хочеться повірити, я б радила пройти повз.

Мій вердикт: літературне розчарування, яке я чомусь дочитала 😅

#відгук
@bookinsomnia