Ті, хто пам’ятає 1991 рік, легко згадають відчуття невідворотних змін, яким тоді було просякнуте повітря.
Що історична глиба зрушила, і як раніше вже ніколи не буде.
Минуло 35 років з дня відновлення незалежності України. Чимало з погляду людського життя, але не так багато з точки зору державотворення.
Фактично третина цих десятиліть триває у боротьбі за збереження країни.
Із них уже пʼятий рік, як росія намагається знищити нас у повномасштабній війні «за три дні».
Кожна українська річниця доводить їх до сказу. Але зараз ми не будемо про росіян.
Бо є дні, коли хочеться розмірковувати суто про своє.
Як сьогодні.
…
Про те, що наша незалежність — це кожна добра справа, зроблена для війська чи одне для одного.
Це змога мати різні вподобання, але знаходити консенсус.
Триматися, навіть коли ніхто не вірить.
Це про любов до свого Міста.
Про цінності, що ми передаємо дітям.
Про внутрішню силу ділитися хорошим і співчувати скорботам.
Тому що ми — разом.
…
Ми можемо обирати особливі дні, щоб відзначити зусилля тих, завдяки кому держава встояла та продовжує боротьбу.
Як сьогодні.
Але знаємо, що треба використовувати кожну нагоду, щоб подякувати ветеранам, лікарям, рятувальникам, волонтерам, комунальникам, вчителям, усім, хто тримає на своїх плечах ритм нормального життя.
Бо це титанічна робота.
Утім справжню любов до країни доводять справами, а не словами.
На те в українській історії вдосталь прикладів.
…
Уже котрий рік у всіх нас одне спільне бажання. І щоб воно здійснилось, треба далі працювати.
Зціпивши зуби.
Та попри все дозволяти собі радіти.
Хоча б інколи.
Як сьогодні.
З Днем Незалежності, Рідна.
З Днем Незалежності, любі дніпряни.