Бажання партії війни віднести людей миру до партії капітуляції зрозуміле.

Бажання партії війни віднести людей миру до партії капітуляції зрозуміле. Адже для тих, хто сидить на теплих бронях, комісований через сліпоту та має непоганий дохід від війни, капітуляція – це все, що не вічна війна. Але зараз ви дискутуєте не зі мною, ви відповідаєте українцям, простим людям, які прагнуть миру. І вони не капітулянти.

Люди миру розглядають перемовини як спосіб захисту національних інтересів і завершення війни політико-дипломатичним шляхом.
Партія капітулянтів захищає чужий інтерес. До речі, вони також пропонують відмовитися від перемовин і просто пристати на умови ультиматуму.

Зі свого боку (адже можу говорити лише за себе) я категорично не підтримую, не підтримував і не буду підтримувати капітуляцію. Своїми справами. Із самого початку я роблю все можливе та неможливе, аби наповнити державний бюджет, профінансувати потреби армії, зміцнити гривню.

І переконаний у тому, що перемовини – це не капітуляція, адже капітуляція – це те, що відбувається без перемовин.
І сталий мир за умови збереження незалежності і людей – це не капітуляція, це перемога. Яка буде розвинутою тоді, коли ми відновимося економічно, станемо членами ЄС і обовʼязково повернемо своє собі.

І я умисно уникаю суперечок навколо остаточних параметрів угоди. Умови – предмет перемовин. Кожен пункт має свою ціну, і щодо нього повинна вестися жорстка дискусія. Так може виникнути компроміс, а не «капітуляція».

Ба більше, я виступаю за те, щоб досягнуті переговорною групою домовленості були затверджені народом на референдумі. Погодити або ні. А чиновники та посадові особи мають це рішення виконати.

А витісняти з інформаційного порядку денного питання миру криками і ярликами, хейтячи протилежну думку, – політична технологія. Теоретично зручна, але для демократії неприйнятна, для суспільства неефективна, а для країни згубна.