Великий резонанс викликала моя заява в інтервʼю Наташі Влащенко про те, що насправді у нас сьогодні

Великий резонанс викликала моя заява в інтервʼю Наташі Влащенко про те, що насправді у нас сьогодні є лише дві партії: партія війни та партія миру.

Роз’ясню дещо, що, можливо, прозвучало неоднозначно. Я не говорю ні про які окремі існуючі політичні партії. Я говорю про лінію розлому в суспільстві.

По один бік лінії розлому є частина українського суспільства, для якої війна - так, дійсно, річ, можливо, і неприємна, але цілком прийнятна. Вони готові терпіти війну стільки, скільки потрібно, не вважають можливими важкі компроміси під час перемовин щодо її завершення.
Або є навіть такі (знаємо конкретні приклади казково збагатілих бізнесменів та активістів під час війни), для кого війна бажана. Вони знайшли себе в новому воєнному житті та перебувають в безпеці. Тому все, що вони роблять – вони роблять для продовження війни, хоча прикриваються подекуди патріотизмом або навіть мирною риторикою.
По інший бік цієї лінії є значна частина українського суспільства, яка прагне війну завершити. І прагне сталого миру. Розуміє, що умови будуть важкі, а кордони – не 1991 року. Але в публічній риториці цієї партії майже не чути.
Особливість полягає в тому, що обидві партії представлені і у владі, і в опозиції. І безперечно, у владі було і є багато тих, хто не хоче припинення війни.

Саме тому голос партії миру має бути гучнішим, а рішення про майбутнє війни і миру мають врешті прийняти люди на референдумі, про який останнім часом чомусь забули.