Уже чотири з половиною роки ми живемо в умовах, де дуже часто немає готових рішень.

Уже чотири з половиною роки ми живемо в умовах, де дуже часто немає готових рішень. Багато чого доводиться створювати, перевіряти й змінювати просто «з коліс» - ціною надзвичайних зусиль і, на жаль, людських життів. І дай Боже, щоб наступним поколінням ніколи не довелося проходити через те, що змусило нас усього цього навчитися.

Та навіть у часи війни не можна втрачати головного - люди мають бачити своє майбутнє тут. Передусім, звісно, молоді люди.

Сьогодні вибір університету, професії чи міста - вже давно не питання звички. Фактично, обираючи виш, абітурєнт відразу вирішує, де працюватиме, створюватиме сім’ю, розвиватиметься, реалізовуватиме себе і після навчання. І за талановитих, активних, амбітних людей Харків змагається вже не тільки з Києвом чи Львовом, а з усім світом.

Саме тому для мене була важливою ця розмова зі студентами. Говорили про новий план розвитку Харкова, економіку, освіту, штучний інтелект, безбар’єрність і цілком земні речі, від яких залежить щоденний комфорт. І це, на мій погляд, правильний масштаб мислення: дивитися на сто років уперед і водночас помічати те, що треба змінювати вже зараз.

А ще молодь швидко відчуває фальш. Їй недостатньо гасел на кшталт «залишайтеся, ви потрібні країні». Потрібні умови, за яких бажання залишитися виникає саме.

Для мене це одне з ключових завдань Харкова. Вистояти - обов’язково. Відбудувати - безумовно. Та цього замало. Треба зробити так, щоб наступна генерація бачила тут простір для власних планів, амбіцій і нормального мирного життя.

Бо зрештою саме молодь визначить, яким буде Харків. І якою буде Україна після нас!