Що з нами робить Девід Мітчелл у «Атласі хмар»? Він дає нам історію, дозволяє звикнути до героя чи г

Що з нами робить Девід Мітчелл у «Атласі хмар»?

Він дає нам історію, дозволяє звикнути до героя чи героїні, голосу й світу — а потім обриває все посередині й починає зовсім інший роман. Так відбувається п'ять разів поспіль. І лише діставшись шостої історії, читач починає рухатися назад: завершується п'ята історія, потім четверта, третя, друга і нарешті перша.

Конструкція здається складною й так і хочеться уявити самого Мітчелла, як він розклеює на стіні стікери з нотатками, створює там схеми й проводить між ними нитками. Але насправді в основі цієї конструкції знаходиться просте читацьке роздратування.

Однією з книжок, які найбільше вплинули на Мітчелла, був роман Італо Кальвіно «Якщо подорожній одної зимової ночі». Кальвіно будує його з початків різних романів: читач встигає зацікавитися однією історією, але вона переривається — і замість продовження починається наступна. Потім ще одна. І ще. Попередні сюжети вже не повертаються.

Мітчелл згадував, що саме тут у нього виникла ідея: а що як зробити навпаки? Написати роман, у якому історії теж обриватимуться, але потім кожна повернеться — і всі вони завершаться у зворотному порядку.

Спочатку задум був навіть амбітнішим за той, який вийшов у підсумку. Мітчелл хотів створити дев'ять історій: три в минулому, три в сучасності й три в майбутньому. Це пояснювалось технічно: чотири етапи руху вперед, центральна точка і чотири етапи назад.

Але під час роботи виникла проблема. Кожна частина почала розростатися приблизно до ста сторінок. Дев'ять таких історій означали б роман десь на дев'ятсот сторінок. Згодом Мітчелл жартував, що для цього потрібен сміливіший письменник, ніж він. Тому схема 3–3–3 перетворилася на 2–2–2 — і в книжці залишилося шість історій.

Одна з вирізаних ліній мала розповідати про корейського репепра. Мітчелл навіть поїхав узимку до Сеула, щоб дослідити місця для неї. Викинути всю зібрану інформацію йому було шкода, тому частина цього дослідження зрештою перейшла в іншу лінію — майбутній Сеул Сонмі-451.

Яку структуру ми маємо у підсумку? Починається все з щоденника Адама Юїнґа й він обривається. Його читає герой наступної історії. Та теж переривається й стає текстом усередині наступної. Читач рухається дедалі далі в майбутнє, аж поки не доходить до центральної, постапокаліптичної історії Закрі. Вона єдина, яку Мітчелл розповідає відразу повністю. Після неї роман складається назад.

Це, звичайно, все дуже ризиковано. Бо кожне таке переривання — шанс втратити читача. Тому Мітчелл вирішив, що якщо вже відмовляєшся від звичайної хронології, різні частини треба зв'язати чимось іншим. Для «Атласу хмар» цим зв'язком стала тема. Мітчелл порівнював роман із варіаціями однієї мелодії, зіграними на різних інструментах.

Тому шість історій відрізняються не лише часом. Вони написані у різних жанрах й різними типами оповіді: щоденник, листи, детективний трилер, комічні мемуари, інтерв'ю, усна оповідь. Змінюються епохи, мова й герої, але знову виникають схожі питання — влада, експлуатація, насильство, свобода і те, як одна людина поводиться з іншою, коли отримує перевагу над нею.

Ось так такий складний і захопливий роман виріс з того, що Девід Мітчелл просто читав книжку, йому дуже сподобалось як Кальвіно обриває історії, але захотілося дізнатися, що було б, якби автор усе-таки повернувся і розповів, чим вони закінчилися.

in book we trust