Прифронтові діти - це біль. Не існує нічого більш дисонуючого та неприродного, ніж діти, вплетені у контекст війни.
Війна отруїла життя всім українцям без винятку, але дитинство у прифронтовому місті чи селі - це окрема іпостась пекла. Дитина живе і щодня спостерігає, як світ довкола неї перетворюється на ніщо. Дитина звикає бачити мертвих людей раніше, ніж дізнається про існування смерті. Вона по звуку визначає, в якому напрямку летять дрони і чиї вони. Днями я бачив зграйку дітей у прифронтовому селі, які, почувши гуркіт у небі, побігли ховатися, а потім одна з них сказала: «Це не «шахеди», а наші», і вони продовжили грати. Буквально за десять хвилин до цього у селі пролунали вибухи ворожих дронів. Той, хто бував у таких місцях, знає, що небесний рух там — завжди двосторонній.
Колись ми раділи вільному часу між школою, «домашкою», секціями та гуртками, аби піти погуляти. Ці діти, щоб погуляти, чекають на «вікна» між КАБами, «шахедами» та «бандеролями». Їхнє життя підпорядковане іншим законам та іншим графікам. Неможливо жити від тривоги до відбою, коли тривога не закінчується ніколи. Але й відбій тут нічого конкретного не означає, тому що про «молнію» та fpv ніхто не повідомить.
Всі бачили, як просто та буденно ворожий пілот вбиває юнака на велосипеді під Краматорськом. Вбиває лише тому, що може. А ще тому, що «право имеет» - як тут без відомих референсів, без хтонічного гниляка загадочной русской души™.
Передбачаючи ваше питання і заздалегідь визнаючи його логічність, відповідаю: так, можна ставити питання батькам цих дітей — чому вони їх не вивозять. Але, по-перше, я зараз говорю про тих, хто в силу віку не може самостійно ухвалювати рішення. А по-друге, подобається нам це чи ні, перспектива жити невідомо де жебраками часто лякає більше, ніж вся номенклатура російських боєприпасів. У цій країні традиція дбати про біженців лише на сторінках звітів профільних міністерств вкорінилася ще з 2014-го. Щось, звісно, робиться, але це щось таке ефемерне та недосяжне що годі й надіятись.
Я дуже хочу завершити цей допис оптимістичним пасажем. Мовляв, все неодмінно буде добре, ці діти виростуть справжніми громадянами своєї країни, міцними та загартованими війною.
Все дійсно може бути добре і вони дійсно можуть вирости загартованими та відповідальними. Але дитинство у житті трапляється лише один раз, і його цим дітям ніхто ніколи не поверне, не відшкодує. Все своє життя вони памʼятатимуть, як швидко світ навколо них може перетворитися на ніщо. І це знання навряд чи дозволить їм колись стати повною мірою щасливими та безтурботними.
За це скалічене майбутнє та скасовані війною дітинства ми повинні змусити нашого ворога страждати так сильно і так довго, як він не здатен навіть прагнути цього стосовно нас. І щоб він знав, що не можна створити пекло для когось не створивши його одночасно і для себе.