Це четверта книжка Ганни Городецької (третя, прочитана мною). І мені подобається, як вона дедалі більше експериментує, створюючи все більш позажанрові тексти. При цьому, проблем з публікацією творів у неї немає - як я з'ясувала на презентації, ВСЛ самі прийшли до Ганни з питанням, чи немає у неї чогось новенького (попередня її, "Господь не любить веганів" теж виходила в ВСЛ).
Механіка написання була такою: Ганна останнім часом живе в Ірландії, після 2022 року там опинилося багато українців, і ось вона фіксувала та записувала різні емоції, ситуації, образи, дрібні побутові епізоди, які бачила довкола. А потім це оформилося в книжку про острів, куди приїжджають розгублені біженці, яким навіть страшно виходити з автобуса, і де працюють люди, що мають їх скеровувати.
І ось ці новенькі приїжджі йдуть і йдуть потоком, і всі схожі своєю розгубленістю та спробами розібратися, що тут і як.
Це настроєва книжка про тимчасове, відірване від світу, місце, куди приїжджають люди у міжкордонному стані: старе життя у них забрали, а нове вони ще не побудували.
Новеньким здається, ніби вони закинули голову, довго йшли і дивилися на лінії електропередач, доки забули, звідки й куди прямують.
Тут багато таких образів - про те, як вони намагаються відчути дім, але не можуть, бо острів - це не дім. І тут "як на материку, але по-іншому".
Намагаються влаштуватися. Вмоститися в тимчасовості. Дивно, коли в кімнатах, умебльованих, як каюти, палатки, в'язничні камери й келії, пробують імітувати звичайне життя.
Красивий текст, який виглядає ніби зліпок образів та найтонших емоцій. Щось типу як робить Кеті Кітамура, але не зовсім.
Ліжка, застелені бежевими ковдрами, наче напіввідкриті бляшанки сардин із відтягнетою кришкою. Вузькі, як поличка в поїзді.
Це не просто потік свідомості, у книжці є кілька типажів героїв. Чоловік, що постійно на все жаліється, та усіх підбурює. Жінка, яка боїться лишатися самотньою, і тому швидко сходиться з чоловіками, щоб створити щось типу "фемілі". Працівниця готелю, яка постійно ходить на пошту і пересилає своїм донькам передачки та сподівається, що вони зможуть переїхати до неї і жити поруч.
Знову-таки, це спостереження за побутом звичайних людей, що опинилися не вдома, ніби підглядання за ними і вихоплювання їхніх емоцій. Як набір фотокарток.
Поховальнй дім поруч зі школою. Нагадувати тим, хто йде в школу, що життя минає, а тим, хто йде прощатися, - що триває.
Ганна каже, що їй хотілося б думати, що книжка лишає місце для думки, що десь там є надія. Мені так не здалося, для мене це було 145 сторінок суцільного тривожного відчуття "зависання" у невизначеності, покинутості та розгубленості. Але написано талановито. Думаю, найбільше відгукнеться тим, хто хоч раз це переживав.
У наступній книжці Ганни буде розкрита тема ЛГБТ, до речі. Читатиму, а шо )
#непозбувний_відгук