Я не по фентезі, і не дуже по детективах, а це фентезі-детектив. Здавалося б, які шанси, що зайде? А зайшло так, що вчора я дочитувала цю книжку до 1 ночі під звуки ППО з думкою, що треба скоріш дізнатися, чим це закінчиться, поки нічо не прилетіло, бо буде обідно.
По-перше, маємо дуже незвичний світ, в якому будівлі збудовані з непонятних рослин, люди по-різному апдейтнуті (у когось ідеальна пам'ять, у когось - сила, чи швидкість, чи ще там щось), і ще купа різних приколів.
Ще тут матюки в несподіваних місцях. Їх мало, і в цій раптовості є додатковий шарм:
Евакуація міста - це була, без перебільшення, повна пизда.
По-друге, автору нема часу пояснювать, як все влаштовано, але дивним чином і так все ясно. Він ніде не пише "дивіться, читачі, ось тут я придумав отаке, а тут у нас отак", а просто кидає нас в цей світ, ніби так і треба. Але це так зроблено, що миттєво приймаєш ці правила гри, ніби завжди там і жив.
По-третє, це сильно нагадує нас: за стінами Імперії чигає дуже стрьомний левіафан, який періодично нападає і хоче все зруйнувати. А герої набудували три кола мурів, і чим далі від "нуля" ти живеш, тим менше шансів, що тебе зжеруть при наступному нападі.
У Легіоні нас привчають запитувати: чи мури досі стоять? Чи тримається Імперія? І якщо ти можеш відповісти на це "так", то маєш вдовольнитися днем і вважати його переможним.
При цьому, всередині теж купа проблем - змови, корупція, розподіли фінансових потоків
Імперія велетенська. Складна. Часто неповоротка і повільна. І багато в чому слабка. Імперія схильна до пошкоджень, інфекцій, лихоманок та перепадів настрою. А найдивніша її властивість - чим більше громадян вважають її зіпсутою, то гірше вона псується насправді.
Або таке. Тут герою було соромно йти на свято, бо Імперія готується до чергового нападу:
Імперія - це не лише мури, смерті, підступні задуми. І не лише одноманітні папери та розрахунки. Ми дбаємо про ці огидні та занудні речі заради чогось: щоб забезпечити місце, де люди можуть жити, святкувати, пізнати радість і любов.
По-четверте, герої о-фі-ген-ні! Я закохалася у слідчу, яку всі вважають напівбожевільною. Наприклад, вона обмежує собі органи чуття, щоб нічого не відволікало (зав'язує очі, або залазить у скриню типу труни). Бо
розум потребує ізоляції, щоб зосередитися. Коли бажаєш не робити нічого корисного, вибери кабінет з гарним краєвидом.
І це подекуди призводить до таких розмов:
- Ти коли-небудь бачив їх, Діне?
Я похитав головою.
- Діне, у мене зав'язані очі, тому якщо ти кивнув, то яким хером я маю про це здогадатися?
Розмови, щоб ви розуміли, тут десь такі:
- Коли добре подумати, Діне. - мовила вона, - можливо я просто трохи довбанулася тут.
- А тепер приведи себе до ладу і воруши сраними ластами!
- І як мені це зробити?
- Придумай якусь херню, зімпровізуй, розберися з цим!
- І як вона збирається це зробити? Її тілоохоронці приставлять мені ніж до горла?
- Ні. Скоріше, Діне, я хвилююся, що вона спробує тебе витрахати.
- Я звернув увагу, мем, що вона згадувала про вашу давню ворожнечу.
- Чутки! - відмахнулася Ана.
- Ви також якось сказали: "Я б зраділа, якби всі їхні вилупки погнили в землі, як зграя дохлих шавок". На мою думку, зазвичай так говорять про ворогів.
Додаємо до цього реально цікаву детективну лінію: з кількох людей раптом проросли величезні рослини. Хто й навіщо їх вбив? Ну й розкішний переклад (Леся Чебан, ви молодець!).
Виходить просто топова книжка, в усіх сенсах. Біжіть купуйте,
- Вибачте, мем, але станом на зараз я бачу небагато причин для радості.
- Ох, Діне, завжди треба знаходити якусь причину для радості. Навіть у безпросвітно херові часи.
#непозбувний_відгук