Артем народився 13 травня 1982 року в Луганську. Навчався у школі №37 в Маріуполі. «Сина дуже любили вчителі. Йому було нелегко, адже я працювала в тій школі. Але він ніколи не дозволяв собі жодних поблажок – ні в навчанні, ні згодом у житті», – розповіла мама Віра Миколаївна.
Освіту здобув у Маріупольському будівельному коледжі за спеціальністю «Громадянське будівництво», також навчався у Маріупольському державному університеті.
«У мого сина не було мирної професії, бо з юності він мріяв про армію, – пояснила мати. – Хоча мав великий талант до малювання. Міг годинами сидіти з олівцем у руках. Навіть у підрозділі залишив творчий слід – в «Азові» є шеврони, розроблені Артемом. Малював у кожну вільну хвилину».
З 2002 року Артем служив кінологом у Донецькому прикордонному загоні. Брав участь в АТО та ООС. Службу любив і пишався нею. Позивний Green отримав за зелений берет прикордонника.
У червні 2014 року, коли батальйон «Азов» не дав захопити Маріуполь, Артем вирішив, що має бути там. У 2016 році приєднався до підрозділу та став інструктором кінологічного взводу.
Він був щасливим на службі. Світла людина. Не мав ворогів – з ним неможливо було ворогувати. І з першою дружиною зберіг добрі стосунки
– сказала мати.
Останню розмову з сином вона мала 3 березня 2022 року, коли в Маріуполі ще було світло. Тоді жінка була в підвалі під постійними обстрілами. Спочатку через стан здоров’я не виїхала, а пізніше не наважувалася проходити фільтрацію – на блокпостах були списки родин військових.
Лише у квітні 2023 року мені вдалося виїхати з окупації. Малюнки сина залишилися в маріупольській квартирі. Я була певна, що повернуся… Для нас він назавжди залишиться світлим і справжнім. Людиною, яка робила інших радіснішими
– сказала Віра Миколаївна.
13 лютого 2026 року у Львові воїна поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
У Артема залишилися мама, дружина, двоє синів і донька.
NV спільно з Платформою Пам’яті Меморіал вшановують пам’ять загиблих військових