Мама ще дихає, а ти вже вмієш не існувати
В моєму дитинстві був вірш "мама спит она устала"
Я написала на скору руку схожий і давайте його розберемо
Мама заснула. У хаті тихо.
Я свій сміх заховала в шафу.
Пісню ковтаю, щоб не збудити лихо,
Ляльки лежать, і я поруч, мовчу.
Не хочу, мамо, щоб ти гнівилась.
Я стану тінню, я стану стіною.
Гратиму потім, як ти прокинешся.
А як не прокинешся, то й не гратиму.
Тепер скажіть чесно. Що у вас здригнулося на останньому рядку?
Бо я писала його не для краси. Я писала його для тих, у кого він давно вже живе всередині без жодних рим.
Почнемо з першого рядка. "Мама заснула, у хаті тихо". Для нормальної дитини тиша в домі означає спокій. А для цієї дитини тиша означає режим тривоги. Це не відпочинок, це затишшя перед тим, як щось піде не так.
Вона не бавиться. Вона сторожує сон дорослої людини, як вартовий біля пороху.
Далі "я свій сміх заховала в шафу". Зверніть увагу на дієслово. Не "перестала сміятись", а "заховала". Тобто сміх нікуди не дівся. Він живий, він просто в темряві, в замкненому просторі, де йому нема чим дихати.
Саме так живе радість у людей з таким досвідом. Вона не знищена. Вона сидить у шафі. І дорослий з пересохлим горлом шукає її десятиліттями, не розуміючи, чому вона не виходить.
Третій рядок: "пісню ковтаю". Ковтати можна їжу, сльози, слину. Тут дитина ковтає власний голос. А куди він потім потрапляє? Вниз, у тіло.
Тому такі люди так часто мають клубок у горлі, затиснуту діафрагму, спазми, які не знаходять причини ні на УЗД, ні в аналізах. Це не обов'язково "все від нервів", і медицину ніхто не скасовував. Але нервова система, яка роками вчилась не видавати звуків, залишає свій слід у м'язах, які для цього використовувались.
Лихо у цьому рядку теж не випадкове слово. Дитина вірить, що її спів може викликати лихо. Не просто розбудити маму, а накликати біду. Це магічне мислення, нормальне для віку, але в цій сім'ї воно ніколи не було розвіяне. Ніхто не сказав дитині: твій голос ніколи не був причиною проблем.
Тепер про ляльок. Вони лежать, і дитина поруч, мовчить. Це дуже тонка деталь. Іграшки тут виглядають мертвими. Вони не живуть, вони "лежать". А разом із ними лежить і сама дитина.
Бачите, що сталося? Вона не просто відмовилась від гри. Вона вирівняла себе з предметом. Стала річчю, яка не заважає.
І ось це, мать його, найстрашніше у всьому вірші. Дитина, яка вчиться бути річчю, виростає у дорослого, який не вміє обстоювати свої кордони. Бо в нього їх не було з самого початку. Річ не каже "ні". Річ не просить. Річ чекає, поки її візьмуть або покладуть.
Другий куплет починається з прохання: "не хочу, мамо, щоб ти гнівилась". Звідки взявся гнів? Мама спить, вона нічого не робила. Але дитина вже знає, що вона прокинеться і може бути в люті. Або в сльозах. Або в мовчазному докорі.
Це і є життя біля емоційно непередбачуваної людини. Ти ніколи не знаєш, яка мама прокинеться, тому готуєшся до гіршої. Тримаєш напоготові. Не розслабляєшся навіть у спокої.
Далі "я стану тінню, я стану стіною". Тінь і стіна. Це важливо. Тінь є, але вона не займає місця. Стіна є, але вона не має почуттів. Обидва образи про те, як бути присутньою і водночас відсутньою.
Дорослі люди з цього сценарію дуже вправні. Вони йдуть на роботу і працюють за трьох, але на нарадах мовчать. Вони приходять у гості, але сидять на краєчку стільця. Вони живуть у стосунках, але ні разу не сказали "мені це не подобається". Вони тінь у власному житті.
І нічого не болить. Це ж парадокс. Бо тінь не болить. Вона просто не живе.
Останні два рядки. "Гратиму потім, як ти прокинешся". Це відкладене життя. Дитина обіцяє собі, що колись усе буде. Колись, коли мама видужає. Колись, коли стане легше. Колись, коли хтось дозволить.
А потім це "колись" переїжджає разом із нею на роботу, у шлюб, у материнство. Колись, коли діти виростуть. Колись, коли закінчу кредит. Колись, коли зроблю все, що мушу. Колись, коли буду гідна.