Сьогодні антикорупційне середовище активно просуває відкриті конкурси за участі іноземних експертів. Цей механізм подають як гарантію, що переможець відповідатиме вимогам і професійності, і доброчесності.
Практика показує інше. Якби схема справді працювала без збоїв, навряд чи керівником НАБУ стала б особа, за якою тягнеться низка кримінальних епізодів — від фіктивного усиновлення до отримання неправомірної вигоди через службове становище та земельних оборудок.
Цей керівник не вважає за потрібне щось пояснювати чи спростовувати. Усі претензії він відкидає як «маячню» і «політичний тиск». Про відставку навіть не йдеться.
Натомість конституційна модель політичної відповідальності виявляється ефективнішою. За вчинки призначених керівників відповідають виборні інститути — парламент або Президент.
З’являються сумніви в доброчесності — ідуть кадрові рішення. Якщо звільнень немає, питання вже ставлять самим цим інститутам. Саме так змінювали міністрів, працівників Офісу Президента і навіть Генерального прокурора.
А якщо на конкурсі обрали «не того»? З кого тоді питати? З разової комісії міжнародних експертів, яка більше ніколи не збереться в тому ж складі?
Радник🇺🇦 👈 Підписатись