Кривий Ріг.

Кривий Ріг.

І я не хочу сьогодні писати красиво. Не хочу підбирати слова про «черговий цинічний удар». Не хочу вкотре пояснювати світові, що Росія - терористична держава. Не хочу писати про «стурбованість», «ескалацію» і всю цю стерильну хуйню, за якою давно не видно людської крові.

Я просто люто ненавиджу те, що Росія робить з нами.

Ви знову вдарили по місту.
Туди, де були звичайні люди.
Туди, де хтось купував продукти. Хтось ішов по каву. Хтось тримав дитину за руку. Хтось просто жив своє звичайне українське життя.
А потім - вибух. Кров. Скло. Крики. Сирени. Ноші. І чиєсь «мамо, я вже їду додому» так і залишиться останнім повідомленням.

Мене заїбало, що після кожного такого удару ми повинні знову доводити очевидне. Нас убивають.
Не «відбувається конфлікт».
Не «сторони обмінюються ударами». Не «триває криза».

Російська армія запускає зброю по українських містах, а потім українці руками розгрібають бетон і шукають під ним своїх.

І так - у нас є ненависть.

Величезна. Чорна. Випалена роками війни. Вона народилася не з пропаганди.
Вона народилася в Бучі, у Маріуполі, Дніпрі, Краматорську, Харкові, Києві, Кривому Розі…

Вона народжується щоразу, коли батько впізнає тіло своєї дитини. Коли лікар намагається зібрати людину після вашої ракети. Коли рятувальник лізе під завали, знаючи, що ви можете вдарити повторно. Що саме ви і робите майже кожного удару. Коли телефон загиблого продовжує дзвонити в кишені, а відповісти вже нікому.

Ось звідки наша ненависть.
І не смійте потім питати українців, чому ми такі злі. Не смійте дивуватися, чому ми не хочемо «просто перегорнути сторінку». Не смійте розповідати нам про втому від війни. Ви від неї втомилися дивитися. А ми, блять, у ній ховаємо людей.

Сьогодні Кривий Ріг знову платить кров’ю тільки за те, що він - українське місто.

І зараз у мене немає ні прощення, ні великої мудрості, ні красивого фіналу.

Є тільки одна думка: за кожне забране життя має бути відповідальність. За кожен наказ. За кожен запуск. За кожного вбитого українця.
Не колись у підручниках. А поіменно.

І якщо комусь здається, що української люті забагато - подивіться сьогодні на Кривий Ріг.

Ненавиджу. І буду далі підтримувати наших військових зборами, донатами, роботою, будь-якою можливою й неможливою допомогою.

Бо моя ненависть - не про крики в порожнечу. Вона про дію. Про те, щоб у наших було чим бити у відповідь. Про те, щоб вони поверталися живими. Про те, щоб кожен такий удар мав для ворога ціну.

Ненавиджу. Допомагаю нашим. І не збираюся припиняти.

Саппорт | Мерч | Донат