Новий «Зайчик» дуже так непогано ілюструє ту саму тезу, що і «Дика орхідея» Каррізі: що трукрайм — ж

Новий «Зайчик» дуже так непогано ілюструє ту саму тезу, що і «Дика орхідея» Каррізі: що трукрайм — жанр абсолютно ненадійний.

Я говорила про це на кількох подіях, і вкотре стикаюсь із цим, працюючи над черговою справою для своєї наступної книги.

Бо хоча здавалося б, документальний жанр мав би бути найбільш реалістичним, але насправді субʼєктивності у ньому більше ніж у найфантастичнішому фентезі, бо все, що ми знаємо про ту чи іншу подію, ми знаємо через викривлену призму чийогось сприйняття, трактування і пам’яті, якій довіряти не можна ніколи.

Звісно ж, тексти Мони Авад і Каррізі художні, але обидва по-своєму мімікрують під документалки.

І на мою думку, мімікрують дуже правдоподібно, класно передаючи оці субʼєктивні викривлення і зображуючи одні й ті самі події з різних ракурсів так, що губишся, кому ж з нараторів вірити.

Я колись розважалась тим, що проходила онлайн-курс з профайлінгу (ну, бо це прикольно, і я тоді була дуже захоплена серіалом «Мислити як злочинець» 😄), і була там цікава вправа, метою якої було продемонструвати, наскільки ненадійні свідчення очевидців.

Спочатку нам показували невеличкий постановочний епізод, під час якого відбувається злочин, тоді давали прочитати результати опитування шістьох свідків, серед яких були і результати опізнання злочинця, а тоді, маючи всю цю інформацію, нам треба було спробувати вирахувати, хто бреше, хто каже правду, і хто з потенційних підозрюваних зрештою скоїв злочин.

Нюанс був у тому, що сам епізод злочину теж показували з різних ракурсів, типу очима кожного з очевидців.

І вправа ця виявилась неймовірно складною, треба сказати. Особливо через те, що всі ті свідчення звучали так впевнено, що було дуже легко підпасти під їхній вплив і не переосмислити все, що відбулося, навіть після того, як побачила все на власні очі.

Саме тому свідкам злочину не бажано обговорювати версії між собою, і саме через це в суді такі свідчення зазвичай не вважаються прямим доказами.

Тому коли я пишу трукрайм, скільки б матеріалів і навіть супер-надійних і супер-перевірених доказів мені не вдалося б проаналізувати, я завжди підкреслююю, що всі мої висновки — лише гіпотези.

Навіть коли по справі є чіткий вирок, зізнання злочинця і купа свідків.

Тому мені дуже подобається подібні книжки — вони додають історії обʼєму, але трактування завжди лишається відкритим, і жодних однозначних відповідей на те, що ж таки відбулося насправді, нема.

Всьо як у житті, карочі 😂

Хоча нового «Зайчика» я ще не дочитала, але припущу, що в цьому плані ситуація не зміниться. Зрештою, Мона Авад зазвичай не грішить надмірними поясненнями 😁

А для ілюстрації моїх чергових душних роздумів — фото з учорашньої події, присвяченої цій книзі. Можете спробувати розібратись, що на цьому фото відбувається 😅