Про цю книгу варто говорити у контексті загальної сучасної тенденції, коли female rage не тільки ста

Про цю книгу варто говорити у контексті загальної сучасної тенденції, коли female rage не тільки стає однією з провідних тем у літературі, але й відкриває нові грані та ракурси — бо це дуже цікавий феномен.

Якщо повернутись буквально на кілька років назад, коли цей тренд тільки починав стрімко набирати обертів, жіноче насилля на сторінках зазвичай передбачало моральне виправдання і пояснення.

Лють героїні фактично завжди була спровокована іззовні: насиллям, приниженням, зрадою чи чимось подібним.

Але от тільки за останні кілька місяців я читаю вже другу блискучу історію, де жінці дозволено бути жорстокою, злою, патологічною і егоїстичною без виправдання.

Де при цьому в романі чудово висвітлені проблеми патріархального суспільства, проте саме психопатичність і нечутливість головної героїні без перетворення її на жертву дозволяє дивитись на них максимально обʼєктивно, у тому числі підкреслюючи недоліки цієї системи для самих чоловіків, а не тільки для жінок.

Це шикарне поєднання роману, стилізованого під класичну вікторіанську готику, із надзвичайно чорною і гіперболізованою, майже карикатурною, сатирою.

Витончений ретро-стиль разюче контрастує із різким, грубим і десь глузливим гумором.

Жорстокість доведена до абсурду.

Головна героїня харизматична, цинічна, зухвала, з огидними звичками та нахилами й химерним таємним мотивом, і аморальна до відбитості.

При чому історія розгортається так стрімко, що не встигаєш відходити від того, як глибоко ця її аморальність сягає із кожною новою сторінкою.

І особливо цікаво, як через призму своєї психопатичності, яка не викликає сумнівів, вона дивиться на оточуючих та трактує їхні емоції.

Як забуває контролювати власний вираз обличчя відповідно до ситуації і до того, що це обличчя мало б виражати.

Як приписує оточуючим мотиви їхньої поведінки — часом ніби й геть необґрунтовано, керуючись своєю дивною і не завжди послідовною логікою, а часом надзвичайно влучно і прозорливо.

І як через ії зневагу до інших персонажів простежується глибоке розуміння людської природи.

Її жіночність хижа, а емоціі їй не властиві, тоді як ми звикли до образу жінки, яку емоції навпаки переповнюють — особливо коли йдеться про female rage.

Цікавий тут і вибір вікторіанського сетингу, якому сьогодні часто властива певна романтизація: розкішні маєтки, вишукані сукні, складні правила етикету, аристократичні родини й затишні вітальні з порцеляновими сервізами.

Водночас у суспільній уяві вікторіанська епоха давно існує як епоха контрастів — де за красивими фасадами ховаються бруд, злидні, хвороби й насильство; за бездоганними манерами — жорстка класова ієрархія та лицемірство; а поруч із культом пристойності й домашнього затишку розквітає майже хвороблива цікавість до смерті й злочину.

Розквітає трукрайм як жанр, власне, бо авторка не випадково обрала саме цей історичний період як ідеальне тло для історії — період, коли злочин поступово перетворюється на видовище, розвагу і, зрештою, історію, яку хочеться споживати.

І відверта аморальність героїні таким чином протиставляється іншому відтінкові прихованої аморальності «звичайних» людей, які себе аморальними не вважають.

Я вже писала, що книга серед моїх літніх топів. Планую ще екранізацію колись подивитись, має бути достойна.

📖 «Вікторіанська психопатка»
✍️ Вірджинія Фейто

Видавництво Vivat