Я вже писала, що «Історія диких місцин» Шей Ерншоу дуже припала мені до душі, особливо пара цікавих

Я вже писала, що «Історія диких місцин» Шей Ерншоу дуже припала мені до душі, особливо пара цікавих мотивів, що у ній звучать, — і сьогодні я хочу трохи зануритись в один із них.

Перш за все, я звернула увагу на нього, бо не так давно зустрічала дещо схоже у «Будинку Старлінгів».

В обох книжках присутні доволі подібні лінії таємничих дитячих авторок, чиї казки замість добрих і світлих виявляються безмежно химерними, моторошними і навіть у певному сенсі майже вбивчими.

Цікаво, що обидві авторки не тільки пишуть страхітливі тексти для дітей, а й звертаються до спільної теми — підземного світу, де живуть чудовиська. Та ще й у певний момент обидві жінки зникають, хоча на цьому подібність книжок фактично вичерпується.

🌙Про те, що тема темних казок мене заворожує, я вже теж неодноразово тут згадувала.

І якщо придивитись до сучасних горорних трендів, останніми роками ця тема знову стає дуже помітною: і в кіно, і в літературі зʼявляється дедалі більше ретелінгів, які повертають казкам жорстокість і небезпеку, значною мірою згладжені пізнішими адаптаціями, — замість тих затишних і світлих історій, які сьогодні звично вважаються прийнятними для дітей.

Але я зараз не хочу занурюватися у питання, наскільки страшними дозволено бути тим історіям, чия аудиторія виключно дитяча. Мене більше цікавить те, чому сама тема макабричних дитячих історій виглядає настільки жаскою саме в очах дорослих.

Бо для дітей це, насправді, природньо цікавитись чимось небезпечним, забороненим та непоясненним.

А от дорослі переймаються тим, чи не залякають дітей ці страхіття, чи не травмують їхню психіку, чи не заохотять до небажаної поведінки.

Цікаво ще й те, що сам страх у дитячих історіях аж ніяк не сучасний винахід. Навпаки, значно новішою видається сама ідея, що дитинство потрібно максимально очистити від смерті, жорстокості й монстрів.

Бо якщо повернутися до старих казок, там дітей кидають у лісі, намагаються здерти, проклинають, калічать — і все це століттями цілком нормально співіснувало з поняттям «історії для дітей».

Та деякі дорослі не просто переймаються цими питаннями, а й доволі охоче перекладають на книжки відповідальність за руйнівний вплив на дитячу (та й не тільки дитячу) психіку — власне, про це була вся моя рубрика #вбивчі_книжки.

«Історія диких місцин» ці питання також підіймає, але відповідей на них, звісно ж, не дає. Проте підкидає багато гачків для роздумів, і трохи зачіпає інший, але дуже близький і захопливий троп — забороненої книги.

Але саме дитячої забороненої книги.

І в якомусь сенсі це уточнення робить троп ще моторошнішим, тому що діти в горорах завжди підсилюють атмосферу жаху — бо що може лякати більше, ніж коли щось невинне на вигляд виявляється втіленим злом?

Окремо цікаво, що авторки таких химерних і заборонених дитячих казкок (і в «Історії..», і в «Будинку Старлінгів») — саме жінки, і в цьому теж проглядається казковий мотив: отой, де саме жінки — відьми — заманювали дітей у ліс, запікали в печах і жерли.

З іншого ж боку, в осучаснених темних версіях казок, жінка рідко виступає монстром у традиційному розумінні.

Класичні антагоністки, разом із класичними героїнями, сьогодні розглядаються через нову феміністичну призму і виявляються жертвами системи, чиї òбрази роками трактувались хибно через те, що від жінок очікувалась конкретна, дуже чітко визначена поведінка, і відповідність абсолютно усталеному типажу.

І власне, мені здається, саме через отаке переосмислення історій, на яких ми всі росли, темні ретелінги казок сьогодні так добре працюють. Бо через зміну ракурсу ми в тому числі десь перевідкриваємо себе, переоцінюємо власні установки і вчимося дивитись на речі, які здавались непорушними, по-новому.

Щось є у цьому трохи терапевтичне😄

Одним словом, глобальних висновків тут, як і завжди, не буде, але мені дуже подобається розмірковувати на ці теми, бо вони якісь надто вабливі 👀

#душнокнижник