про хороші наміри, запобіжники та безвідповідальність намагаючись унеможливити зловживання держави,

про хороші наміри, запобіжники та безвідповідальність

намагаючись унеможливити зловживання держави, реформатори раз за разом створюють нові процедури, погодження, конкурси, комісії, контролі та інші запобіжники.

кожен окремо, можливо, виглядає правильним і переслідує благородну мету.
але коли всі ці запобіжники складаються разом, виявляється, що недобросовісного посадовця вони все одно не зупиняють, зате добросовісному дедалі більше ускладнюють можливість нормально працювати.

Martha Roberts, яка працювала в американському Office of Information and Regulatory Affairs, а нині очолює вашингтонський офіс Institute for Policy Integrity при New York University School of Law, пропонує перед запровадженням кожного нового запобіжника поставити чотири питання:

- чи справді він покращить результат і запобігатиме зловживанню;
- скільки ресурсів потребуватиме його виконання;
- чи виправдовує очікувана користь додаткові витрати та затримки;
- чи можна досягнути тієї самої мети простішим способом.

з огляду на наш досвід реформ, до цих чотирьох питань варто додати ще одне:

хто нестиме відповідальність за наслідки запровадження самого запобіжника?

наприклад, конкурси.

нам роками пояснювали, що політична влада не повинна самостійно обирати керівників «незалежних» державних органів.

тому між суб’єктом призначення і кандидатом поставили конкурсні комісії.
коли вирішили, що й нашим членам таких комісій довіряти не можна, у багатьох конкурсах вирішальну роль отримали іноземні експерти.

в результаті особи, які не керують державним органом і не несуть політичної чи юридичної відповідальності за результати його роботи, отримали визначальний вплив на те, хто цим органом керуватиме.
суб’єкту призначення залишається оформити результат конкурсу.

і маємо просте питання:

хто відповідає, коли обрана таким способом особа виявляється професійно неспроможною, а очолюваний нею орган не дає очікуваного результату?
члени конкурсної комісії?
іноземні експерти?
суб’єкт призначення?
реформатори?
парламент?
західні партнери?
сам керівник органу?

відповідь очевидна: ніхто.

і саме це є ключовою проблемою наших реформ.

нормальна управлінська конструкція проста:
повноваження - рішення - результат - відповідальність.

у нас цей ланцюг розкладений між різними суб’єктами.
один проводить конкурс.
другий має вирішальний голос.
третій призначає.
четвертий керує.
п’ятий контролює.
шостий проводить аудит.
у кожного є повноваження і своя процедура.
а в результаті ніхто ні за що не відповідає.

особливо добре це видно на прикладі антикорупційних та низки інших реформ: НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС, БЕБ, Держмитслужба тощо.

незалежність органу поступово перетворилася із засобу забезпечення ефективної роботи на критерій успішності самої реформи.

провели незалежний конкурс - реформа успішна.
залучили міжнародних експертів - реформа успішна.
створили ще один незалежний орган - реформа успішна.
провели зовнішній аудит - реформа успішна, не провели - тим більше.

залишається дрібниця.

з’ясувати, що після всього цього отримали наша держава і наші громадяни.
яка вартість отриманого результату.
чи став державний орган працювати краще.
і хто конкретно поніс відповідальність, якщо ні.

державні органи створюють не для того, щоб вони були незалежними.

їх створюють для виконання конкретних функцій і досягнення конкретного результату.
незалежність, конкурси, міжнародні експерти, аудити, громадські ради та інші запобіжники - лише інструменти для його досягнення.

якщо в результаті реформи право приймати рішення розподіляється між багатьма, а відповідальність за наслідки цих рішень не належить нікому, то безвідповідальність - це вже не випадковий недолік такої системи.

це її конструктивна особливість, яка поступово і системно руйнує нашу державу.